«ПРАВО НА САМОІДЕНТИФІКАЦІЮ» ТА ПРАВА ПАРАФІЯЛЬНИХ ЗБОРІВ - ЗАЛИШКИ КОМУНІСТИЧНОГО МИНУЛОГО. ПОРІВНЯННЯ ІЗ ПРАКТИКОЮ РОЗВИНУТИХ КРАЇН

 

Див. також статтю "Правова невідповідності змісту законопроекту № 4128 та позицій Міністерства культури України щодо питань зміни канонічної підпорядкованості парафій досвіду правового регулювання в країнах ЄС та США.

 

 

На формулювання статутів та релігійне законодавство об`єктивно впливають історичні події та відношення державної влади до церкви в тій чи іншій країні. При цьому на сучасному історичному етапі держави, які обрали демократичну форму правління та дотримуються принципів верховенства права та захисту права на віросповідання визнають канонічні норми тієї чи іншої релігій в якості звичаєвого права та надають їм юридичний захист, у тому числі забезпечуючи право релігійних організацій формулювати статути за власним переконанням без будь-яких специфічних обмежень. Не можна уявити, щоб право розвинутої країни встановлювало обов`язок враховувати голоси інших осіб, якщо поведінка цих осіб не відповідає канонам релігійної конфесії або якщо вони не є засновниками або членами цієї релігійної організації.

 

Право виключення особи зі складу релігійної громади та право єпископа практично одноособово створювати та керувати усіма парафіями своєї релігійної конфесії або певної території визнається демократичним суспільством та захищається законодавством багатьох країн без будь-яких заперечень. Положення статутів релігійних організацій, які встановлюють право архієрея виключати осіб за складу парафії, затверджувати та ветувати рішення парафіяльних зборів, ліквідовувати або створювати парафію без врахування думки парафіян, надавати згоду на відчудження майна, право правонаступництва у випадку ліквідації парафії розглядаються нижче. Слід зазначити, що такі норми цілком відповідають законодавству країн ЄС та США.

 

Наразі ж підкреслимо, що історично права парафіяльних зборів на голосування та вирішення тих чи інших питань релігійного життя виникли внаслідок тиску комуністичного режиму як форма гоніння на релігійні спільноти на початку 20 сторіччя.

 

Ані православні релігійні організації ані католичні історично не містили прав парафіян розпоряджатись церковним майном. Ієрархічна структура обох конфесій формувалась згідно із церковними канонами, які передбачають безмежну та незаперечну владу архієпископа над усіма парафіями, ввіреними йому на його території.

 

Так, відповідно до 38 Правила Святих Апостол:

«Єпископ да має піклування про всі церковні речі, та розпоряджається ними, як під наглядом Бога…»

40 Правило Святих Апостол:

«Наказуємо єпископу мати владу над церковним майном. Якщо дорогоцінні людські душі йому довірені бути повинні, то тим більше про гроші заповідати слід, щоб він усім розпоряджався за власною владою…»

 

Древні коментарі до вказаних правил підтверджують існування архієрея як єдиної владної фігури у церковному управлінні.

 

Що стосується Європи – то Католицька церква у Середньовіччі перебувала в межах доктрини «двух мечів», відповідно до якої обидві влади, церковна та державна, одна безпосередньо, а інша опосередковано мають джерелом Римського єпископа. Світські володарі у середньовічному Римі вважались васалами папи, які мали право не тільки коронувати імператорів та королів, але і позбавляти їх престолів. Католицька доктрина про світський принципат пап, про їх абсолютну церковну та світську владу надала можливість отримати Папському Престолу монархічну владу. В сучасний період, як відомо – Ватикан є окремою державою та має відповідні дипломатичні та міжнародні імунітети. Тому наразі важко уявити, як певні особи шляхом «самоідентифікації» будуть висловлювати згоду або незгоду на прийняття рішень католицькими парафіями, або спробують зміни їх канонічну підпорядкованість відповідно до новацій законопроекту № 4128.

 

Що стосується території України, то появлення парафій із сучасними правами парафіяльних зборів є наслідком свідомого руйнування канонічної структури Православної, Католицької та інших конфесії в цілому по всій країні. Саме тому третьою статтею Постанови Всесоюзного Центрального Виконавчого Комітету та Ради Народних Комісарів від 08 квітня 1929 року «Про релігійні об`єднання» було введено визначення поняття релігійного співтовариства, яке конструктивно залишилось незмінним і до цього часу:

 

«Релігійним товариством є місцеве об`єднання віруючих громадян, які досягли 18-літнього віку, одно і того ж культу, віросповідання, напрямку або толку, в кількості не менш 20 осіб, які сумісно обєднались для задоволення власних релігійних потреб…».

 

До моменту виникнення цього положення жодна парафія не утворювалась шляхом об`єднання громадян, тобто «знизу», хоча майбутні прихожани могли просити єпископа надати дозвіл на будівництво храму, надати священника, але ніколи до цього часу створення приходу не передбачало волевиявлення засновників – фізичних осіб.

         

У подальшому за рішеннями та діями радянської влади по аналогії зі створенням рад народних депутатів, рад трудових колективів та інших форм «народовладдя» відбувалось поступове введення в церковно-приходське життя аналогічних структур, із поступовим позбавленням настоятелів та архієреїв їх канонічних та історичних прав управління церковним майном та впливу на парафії.

 

Але в європейському середовищі, США та інших країнах, в яких радянська та комуністична ідеологія не досягла владної вертикалі такі структури не створювались і канонічна структура була збережена. Саме тому католицькі та православні парафії за кордоном практично повністю юридично підкоряються владі архієрея, Папи, кардиналів.

 

Так, відповідно до статуту Римо-католицької конгрегації (Ріга, Латвія):

 

«6. Пастирську турботу про Конгрегацію здійснює диякон, що перебуває у послуху повноважному керівництву Архієрея.

10. Диякон керує релігійною, господарською та іншою діяльністю Конгрегації, без спеціальних повноважень представляє Конгрегацію у всіх правових питаннях, включно державні та місцеві органи влади, інші організації та підприємства, а також в суді.

12. Диякона або вікарія, які є членами ордену або конгрегації може вільно звільнити Архієпископ.

32. Диякон відповідно до Канонічного права, турбується про управління власністю Конгрегації, приймаючи до уваги право керівництва на втручання у випадку недбальства управителя нерухомості. Під керівництвом розуміється Архієпископ або будь-яка особа, яка перебуває на тимчасовій основі під керівництвом архієпископа, а також головні вікарії та єпископальні вікарії.

33. Керівництво зобовязано доручити все майно, що належить Конгрегації правлінню. Архієпископ може покласти це зобовязання на архідіакона по економіці.

34. Для того, щоб проводити угоди із нерухомим майном, як і угоди, через які може погіршитись майно Конгрегації, потребується письмовий дозвіл Архієпископа та згода Фінансової ради та Консультативної колегії архієпископа.

37. Архієпископ затверджує Положення про Конгрегацію, зміни та доповнення до нього.

39. Архієпископ може прийняти рішення про розпуск або реорганізацію Конгрегаці.

40. Після ліквідації Конгрегації її права та майно після врегулювання усіх зобовязань переходять до римо-католицької курії Ріги.»

 

Відповідно до статуту Ризького православного кафедрального собору Різдва Христова:

 

«Параграф 16: Члени зборів собору знаходяться під владою Архієрея Єпархії, як це визначено Каноном, та підкоряються диякону округу та секретарю єпархіальної ради.

Параграф 17. Єпархіальний архієрей має канонічне право керувати собором, як це передбачено у Святому Письмі та Каноні, вкл. Ап. 39-й та 41-й канони.

Параграф 18. Архієрей Єпархії призначає та звільняє керівника собору по своєму письмовому наказу.

Парграф 22. Голова собору канонічно підкоряється диякону округу, секретарю єпархіальної ради та Архієрею Єпархії.

Параграф 23. Усі збори собору скликаються тільки після благословінь, отриманих Архієреєм Єпархії. Зустріч може обговорювати лише ті питання, які отримали благословіння Архієрея Єпархії.

Параграф 25. Голова собору не повинен відкривати банківські рахунки без особливих повноважень Архієрея Єпархиї.

Параграф 27: Голова собору призначає членів церковної ради, які затверджуються наказом тільки Архієрея Єпархії. Архієрей єпархії за своїм наказом розпускає раду собору або звільняє окремих її членів, та, у випадку необхідності, сам призначає склад ради собору. Раду складають п`ять членів Ради, якщо Архієрей не прийме іншого рішення своїм розпорядженням. Рада собору підпорядковується Архієрею Єпархії та голові собору та допомагає голові собору виконувати усі свої зобов`язання по виконанню завдань, що поставив Архієрей, Синод, окружний диякон та голова собору.

Параграф 34: Усі храми собору, молитовні будинки, часовні, православні кладовища, рухоме та нерухоме майно, в тому числі отримані від імені собору, є власністю ЛПЦ. Вони не переходять у закордонні релігійні центри, включаючи Патріархат, із якими ЛПЦ знаходиться у канонічних відносинах.

Параграф 37: Відчудження, застава, та інші види обтяження прав власності єпархіальних церков та установ, усі договори застави та лізінгу із право викупу, оренди та надання в оренду із правом продовження договору…можуть бути укладені тільки з письмової згоди Архієрея Єпархії, яка надається в формі довіреності із підписом Архієрея Єпархії, посвідченої присяжним нотаріусом. Один оригінал кожного контракту, незалежно від терміну дії контракту протягом тижня після укладення контракту, подається в єпархіальне управління.

Параграф 44: у випадку ліквідації собору, відділення або будь-якого іншого роду вилучення із Єпархії рухомого та нерухомого майна (у тому числі не записаного на ЛПЦ) переходить у власність, володіння та розпорядження Єпархії.»

 

Відповідно до статуту Ризької єпархії Латвійської Православної Церкви:

 

«Параграф 37: Єпархіальні церкви та установи підкоряються Архієрею Єпархії.

Параграф 38: Тільки Архієрей Єпархії своїм письмовим розпорядженням дозволяє та затверджує створення єпархіальних церков та установ та має право по своєму розпорядженню реорганізувати або ліквідувати єпархіальну церков або владу. Тільки письмовий наказ Архієрея Єпархії є підставою для реєстрації або зміни статутів єпархіальної церкви або установи. Документи до Державного регістру подаються тільки Архієреєм єпархії або його уповноваженою особою. Представник іншої єпархіальної церкви або установи не повинен подавати статути парафії або установи або зміни до нього. Єпархіальна церква або установа, незалежно від письмового розпорядження Архієрея Єпархії, не може подавати на реєстрацію або вносити зміни до статуту.

Параграф 39: Архієрей Єпархії призначає керівні органи єпархіальних зборів та установ та має право звільнити членів єпархіальних зборів та установ та призначити склад керівних органів.

Параграф 42: Архієрей Єпархії має право представництва церков та установ, які підпорядковуються їй, і які повинні бути внесені до державних реєстрів.

Параграф 45: Архієрей Єпархії своїм письмовим наказом у підпорядкованій йому Єпархії призначає, переміщує у посаді та звільняє церковних керівників. Церковний керівник керує церквою та в духовній ієрархії знаходиться не менш ніж в церковній палаті. Керувати парафією йому допомагає церковна рада та парафіяльні збори, підпорядковані йому, як це передбачено статутом та положенням церкви.

Параграф 48: Порядок вступу та виходу членів церкви, їх права та обов`язки регулюються Каноном Православної Церкви, статутом церкви та правилами, затвердженими Правлячим Архіпастирем та Синодом.

Параграф 56: Все рухоме та нерухоме майно Єпархії та єпархіальних церков та установ, що розташовані на території Латвійської Республіки, є власністю ЛПЦ. Вони не переходять в іноземний релігійний центр – Патріархат, з яким ЛПЦ знаходиться в канонічних відносинах.

Параграф 58: Відчудження, застава, та інші види обтяження прав власності єпархіальних церков та установ, усі договори застави та лізинг із правом викупу…можуть бути укзадені тільки із письмової згоди Архієрея Єпархії, яке надається в формі довіреності за підписом Архієрея Єпархиї, посвідченої присяжним нотаріусом.

Параграф 61: Дії із рухомим майном Єпархії та єпархіальних церков та установ, включно ікони (Святі ліки), іконостаси та інші предмети богослужіння, можуть здійснюватись тільки за письмовим дозволом Архієрея Єпархії.

Параграф 63: Храми, молитовні будинки, церковні філії, часовні та інші будинки можуть бути збудовані, відновлені, відремонтовані тільки із письмового дозволу Архієрея Єпархії.

Параграф 68: У випадку ліквідації, відділення єпархіальної церкви або установи або будь-якого іншого роду події, рухому та нерухоме майно (в тому числі не записане на ім`я ЛПІ) переходить у володіння, власність та розпорядження Єпархії.»

 

Що ж стосується України, то чинне на даний час законодавство не містить будь-яких обмежень щодо встановлення будь-яких правових конструкцій у статутах релігійних громад, але позиція Міністерства культури України, викладена у його листі від 10.03.2017 року свідчить про тенденційність цього відомства та невірне застосування ним норм права. Зокрема, відповідно до пункту 4 цього листа:

 

Увага! Нижче наведені твердження не відповідають нормам міжнародного права та законодавству України і є дискримінаційними:

         

«4. Звертаємо увагу, що згідно із статтею 13 Закону, релігійна організація визнається юридичною особою з дня її державної реєстрації і, як юридична особа, користується правами та несе обовязки відповідно до чинного законодавства й свого статуту (положення). В свою чергу, частини перша й друга статті 96 Цивільного кодексу України вказують, що юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов`язаннями усім належним їй майном. Отже, пункти статутів, які позбавляють та унеможливлюють розпорядження релігійної громади власним майном або закріплюють це розпорядження за іншою юридичною особою, суперечать наведеним вище нормам законодавства України.»

 

Зміст цього листа спрямовується на практиці на визнання незаконним права єпархіального архієрея надавати згоду на відчудження майна релігійної громади, адже формально єпископ не є керівником конкретної релігійної громади, а очолює іншу юридичну особу – єпархію. Але це не позбавляє його права затверджувати рішення релігійних громад, що знаходяться у його підпорядкуванні, впливати на формування або навіть змінювати склад органів управління парафії, як це передбачено багатьма статутами релігійних організацій країн ЄС та США.

 

Враховуючи викладене, Україні слід обрати кращий демократичний досвід та забезпечити максимальне невтручання у релігійне життя конфесій, забезпечивши Церквам право самостійно в своїх статутах встановлювати ті положення, які найбільш відповідають канонам та інтересам віруючих.

 

            Висновки:

           

1.     Створення парафії за ініціативи прихожан, управління парафією через парафіяльні збори та надання прихожанам прав на управління церковним майном та голосування по питаннях релігійного життя із повним ігноруванням обов`язкової влади єпархіального архієрея (кардинала, тощо) - суперечать історичним традиціям та канонічним правилам таких традиційних конфесій як католицька та православна Церкви.

2.     Надання прав парафіяльним зборам або особам, які визначають себе членами релігійної громади шляхом «самоідентифікації» є продовженням комуністичної тоталітарної доктрини позбавлення прав та ліквідації усіх Церков шляхом руйнування їх традиційної ієрархічної структури управління.

3.     Офіційна позиція Миністерства культури України, викладена у листі від 10.03.2017 року свідчить про намагання тенденційно обмежити право релігійних громад самостійно встановлювати у своїх статутах структуру управління, яка відповідає їх канонічним традицям.

4.     Демократичні розвинуті країни ЄС та США поважають канонічні традиції релігійних конфесій та не втручаються у внутрішнє статутне регулювання, надаючи парафіям можливість встановити у своїх положеннях та статутах норми, які надають повний обсяг контролю за парафією єпархіальному архієрею (кардиналу, тощо), що відповідає канонічним правилам тієї чи іншої конфесії.

 

    Див. також статтю "Правова невідповідності змісту законопроекту № 4128 та позицій Міністерства культури України щодо питань зміни канонічної підпорядкованості парафій досвіду правового регулювання в країнах ЄС та США.